Студент п’ятого курсу медичного факультету Іван Крупніцький не має часу на те, щоб сумувати та нарікати на життя, натомість насолоджується своїм кожним надзвичайно насиченим днем. У будні до обіду він навчається в ТНМУ, після обіду на нього чекають безліч волонтерських справ і проєктів, зокрема, PowerSTEP і UMSA. У вихідні працює кухарем у ресторані. Переконаний, що таке поєднання навчання, роботи та залучення до громадської діяльності якнайкраще сприяють розвитку самодисципліни, яка, на його погляд, є однією з найважливіших рис справжнього лікаря.
– Іван Крупніцький – хто він? Як коротко розказали б про себе?
– Мабуть, я б себе описав, як студент, який не шукає легких шляхів. Останнім часом моє життя дуже насичене. Основна моя діяльність – звісно, навчання. Додатково беру участь у різних волонтерських акціях і проєктах. Зокрема, PowerSTEP, також разом з друзями зараз створюємо в Тернополі локальне представництво UMSA – Української медичної студентської асоціації (УМСА). Крім того, ще встигаю ходити на роботу, щоб оплачувати житло та забезпечувати себе, не залежати фінансово від батьків, а навпаки – допомагати їм. У перерві між цим просто живу та насолоджуюся тим, що я ще молодий.
– Як все це насправді встигати?
– Іноді сам здивований. Робота в мене – у вихідні. У будні дні я навчаюся, а після обіду – волонтерські та інші заходи.
– Але відпочинок, сон від цього не страждають?
– У мене гарна особливість організму, яка мені дуже подобається: об одинадцятій годині вечора я хочу спати дуже сильно, тож до цього моменту стараюся завершити всі справи, а прокидаюся зранку практично без будильника. І насправді саме завдяки такому режиму все й устигаю.
– Де ви народилися? Які спогади з дитинства викликають найприємніші емоції?
– Я із села Маркопіль, що на Львівщині. Розташоване воно на межі двох областей – Львівської та Тернопільської. Найприємніші спогади – поїздка з мамою в Карпати, перша далеко від дому. Для мене малого це був ніби новий світ!
Ще один приємний спогад. Ми з другом відшукали рецепт морозива й місяць безперервно його готували в усіх можливих варіаціях. Його вже ніхто не міг їсти, і зараз я вже розумію, що для дорослих це було неабияке випробування (сміється). Але для мене на той момент це було дуже захопливо.
– На кого з дорослих у дитинстві хотіли бути схожим?
– Це лікарка, дитяча терапевтка Ольга Іванівна Мосула. Значну частину свого дитинства, приблизно з 5-ого до 8-ого класу, я мав різні легеневі захворювання, зокрема, часті пневмонії. Половину навчального року проводив у лікарнях. Саме Ольгу Іванівну нам порадили як висококваліфіковану фахівчиню у цій сфері. На той час вона працювала в Тернопільській міській дитячій поліклініці. Мені так сподобався її підхід! Вона випромінювала впевненість, що все буде добре, запевняла, що допоможе. Завжди була усміхненою, позитивною. Це допомагало мені продовжувати лікування. Мама мені розповідала, що я казав: коли виросту – хочу бути, як вона.
– Отже, саме тоді ви й вирішили, що майбутня професія буде пов’язана з медициною?
– Узагалі, це цікава історія. Я вирішив це останнього дня подачі заявок в університети. Ще на початку 11-ого класу зовсім не знав, ким буду. Перебирав різні професії: програміст, агроном, медик чи хтось інший. За моїми балами мені можна було пройти будь-куди, але коли маєш багато варіантів – у тебе водночас з’являється й багато сумнівів. І ось саме тоді мама згадала цю історію з дитинства, коли я казав, що стану лікарем і буду допомагати дітям. Був насправді здивований, бо не пам’ятав цього (сміється). Хоча в мене було 183 бали, та все ж сумнівався у власних силах, гадав, що є багато людей, які навчаються краще й уже із самого дитинства стовідсотково хотіли стати медиками, ретельно вивчали хімію та біологію. Але наважився й обрав медицину. Цей дедлайн допоміг мені зрозуміти, чого насправді хочу від життя.
– Чому обрали медичний виш саме у Тернополі?
– Розглядав різні медичні університети, читав відгуки про них. З відгуків про ТНМУ зрозумів, що тут справді дають належні знання, немає корупції, як мовлять часто про інші університети. До того ж ближче додому, ніж зі Львова. Це теж було важливо, адже близьких хотів бачити частіше. Крім того, Тернопіль став для мене вже рідним, я сюди часто приїжджав, тут лікувався. Це було вже моє місто, де хотів жити та навчатися.
– Що було найскладніше після вступу?
– Мабуть, як і для більшості студентів, перша сесія. Та, власне, й наступні сесії. Навчаєшся цілий семестр, готуєш відповіді на всі запитання, але щоразу приходиш – і відчуваєш бентегу, аж до моменту, доки не починаєш відповідати. Тим більше, коли нещодавно повернулися до очної форми після дистанційного навчання, знову з’явилося відчуття, ніби ти на першому курсі (усміхається).
– Вже визначилися зі спеціальністю?
– Як уже згадував, у дитинстві сказав, що хочу стати педіатром. З цією думкою я вступав і навчався перший курс та частину другого. Але потім, коли почалися вже практичні заняття на кафедрах, збагнув, що більше в мене лежить душа до хірургії, травматології. Після практики переконався, що хочу обрати хірургічну спеціальність. Гадаю, що можна поєднати ці обидва напрямки та стати дитячим хірургом.
– Якими рисами, на ваш погляд, повинен володіти справжній лікар? Вони вроджені чи їх можна у собі виховати?
– Вважаю, насамперед повинна бути самодисципліна. Без неї навіть не вдасться організувати свій час для того, щоб вивчити ті три предмети на першому курсі, які видаються величезною глибою інформації. А ще обов’язкове вміння думати. Є багато людей, які знають ту чи іншу інформацію, але не всі можуть скласти її докупи та дійти правильного висновку. Ці навички можна набути й треба постійно старатися, щоб розвивати їх.
– Ви згадували, що останнім часом активно долучаєтеся до громадської та волонтерської діяльності.
– Ще в школі я любив більше організовувати різні заходи, ніж брати в них участь. Це продовжив і в університеті, де моїм першим заходом став студентський квест. Хоча навчався лише на першому курсі, та відразу зрозумів, що не хочу в ньому брати участь, а організовувати, уявляв, яким він має бути. Квест відбувся у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, де я познайомився з людьми, які проводили різні заходи в Тернополі, згодом не раз з ними перетинався та долучався до організації заходів.
Перша моя вагома сходинка – PowerSTEP. Це проєкт, що допомагає студентам готуватися до «Кроку-1». Ми з однодумцями й досі організовуємо його, сприяємо в підготовці вже не лише до першого, а й до другого «Кроку», розбираємо тестові завдання в доступній формі. Це дуже потужна мотивація для власного навчання та вдосконалення, адже як можна допомагати іншим, якщо не знатимеш цього сам? Зараз з командою працюємо над створенням Української медичної студентської асоціації в Тернополі. У ній зібралася частина людей, з якими я познайомився на своєму першому студентському квесті та підтримував спілкування впродовж цього часу. Зараз розробляємо проєкти, які впроваджуватимемо від асоціації. Один з них – це, власне, моя ідея, про яку зараз не можу говорити, адже свої дії ми наразі погоджуємо з всеукраїнським колегіумом. Проте досить скоро завдяки цьому наші студенти отримають ще одну можливість для навчання та самовдосконалення.
Крім того, беру участь у заходах від громадської спілки «Молодіжний центр Тернополя», спрямованих, зокрема, на профорієнтацію та відпочинок. Люблю волонтерити також на музичних заходах: за останніх пів року допомагав збирати кошти для ЗСУ під час проведення п’яти концертів у Тернополі. Фестиваль «Файне місто» теж не може обійтися без мене. Це ще одна складова мого якісного й водночас корисного відпочинку.
– Ви згадували й про роботу.
– Я працюю в закладі Happiness кухарем. Ще з дитинства постійно допомагав готувати мамі на різні святкування, це мені подобалося. І зараз теж подобається й допомагає відпочити, коли змінюю розумову працю на фізичну. Тож коли друг запропонував піти до нього на роботу та ще й з можливістю працювати лише у вихідні, то довго не думав. Це поєднання навчання, роботи й організації проєктів також є своєрідним тренуванням самодисципліни.
– Що вас надихає та додає сили у складні моменти?
– Зміна оточення та пошук нових знайомих, які відкривають життя під іншим кутом зору, не схожим на твій, і це може допомогти знайти вихід у складних ситуаціях. Додає сил також пройдений шлях. Коли дивишся назад і бачиш, що дійшов сюди, то що ж заважає йти далі? Адже з плином часу забуваєш, що, як мінімум, закінчив школу, склав ЗНО, сесію після кожного семестру, про які теж гадав, що це дуже важко. Але ці етапи вже в минулому, тому що ти потужніший, ніж тобі здається.
– Маєте власний секрет антистресу?
– Для мене варіант антистресу – спілкування з людьми. Зустрічі з друзями, знайомими – це та віддушина, коли усвідомлюєш, що ти не сам, тебе оточують найкращі люди, з якими пройшов певний відрізок життя, довіряєш їм, і вони тебе підтримують.
– Як вплинула війна на ваш світогляд?
– Зрозумів, що потрібно насолоджуватися життям, радіти кожному дню. Немає часу на те, щоб ходити та сумувати, нарікати на те, що все погано.
– Своє майбутнє пов’язуєте з Україною?
– Я дуже люблю подорожувати. У мене є мрія пожити кілька місяців у країнах Скандинавії або ж у США, але свого життя там на постійній основі не бачу. Розумію, що хочу жити в Україні, працювати й своєю працею розвивати її поступ.
– Що порадили б студентам, молодшим за вас?
– Знайте, що насправді все не так уже й важко (усміхається). Часто студенти розповідають, що той чи інший предмет був для них дуже складний. Але це для них. Для вас усе може бути цілком інакше. Все стає значно простіше, якщо працювати та наперед не перейматися проблемами, які були в інших.
– Що найважливіше дав вам Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Оточення, зокрема, моїх одногрупників – це люди, які мають мету та наполегливо йдуть до неї, які знають, чого прагнуть від життя. Найкращі люди, яких я зустрічав!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА.
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА